Невицький замок
Історія Невицького замку починається в далекому ХІІ столітті. Тоді тут існувало невелике земляне городище, захищене валами і ровами. Зруйноване під час монголо-татарської навали в 1241 році, укріплення було знову відновлене у другій половині 13-го століття.
У XIV столітті над замком замайоріли прапори нового володаря – Карла-Роберта Анжу, який залізом, кров’ю та інтригами відстояв свої права на угорський престол. У 1328 році Анжу передає замок і навколишні землі своєму вірному союзнику – Яношу Другету. З того часу і аж до моменту загибелі фортеці в середині 17-го століття саме Другети володіли замком.
Впродовж усієї своєї історії фортеця знаходилася на прикордонні та контролювала шлях з Ужоцького перевалу. На території палісаду, окрім збору мита, активно відбувалася торгівля. Про її міжнародні масштаби може свідчити знайдена торгова пломба з Фландрії – це сучасна північна Бельгія.
Пройшовши палісад, можна побачити рів, викопаний у середині ХV століття. Вода до нього надходила під природним тиском по дерев’яних підземних трубах із сусідньої гори. Цікаво, що окрім як для оборони, рів використовували також для розведення риби.
Мур перед ровом був зведений у середині ХV століття і був нижчим за аналогічні споруди в попередні епохи, що зумовлено початком використання вогнепальної зброї.
У дворі замку можна побачити залишки колодязя-резервуара і два донжони – головні вежі фортеці. Загалом у Невицькому замку таких веж було три: у другій половині 13-го століття звели круглу, яку зараз не видно, в середині 14-го століття – прямокутну, чиї контури проглядаються і зараз, і в середині 15 століття – головну вежу, яка височіє й досі.
З історією замку пов’язана кривава легенда про Погань діву. Царівна наказала відбирати у матерів грудне молоко і додавати у розчин для укріплення стін. Коли почали вмирати маленькі діти, округу заповнив плач, страх і ненависть, юнак, що жив у сусідньому селищі, зібрав велике військо і врешті переміг Діву.
У 1644 році трансільванське військо взяло штурмом і підірвало фортецю. Із того часу Невицьку твердиню не відбудовували.
Лише наприкінці ХІХ століття руїни почали викликати зацікавлення. Тут висадили липову алею і заклали фонтан. Парк присвятили відомому угорському вченому-лісівнику Карлу Вагнеру. Тоді ж почалися перші спроби реставрації, яким завадила Перша світова війна.
У Чехословацький період модифікували дах головної башти. Кілька спроб укріпити руїни були здійснені за часів СРСР.
У 90-ті фортецю досліджувала волонтерська експедиція на чолі з Олександром Дзембасом. Ужгородського археолога можна по праву вважати останнім лицарем Невицього замку, оскільки він чи не найбільше працював і понині працює для збереження історичної спадщини об’єкта.
Кілька років тому розпочалося відновлення головної і зовнішньої веж. Зараз панорамний майданчик Невицького донжона знову готовий приймати гостей.
Ужгородський замок
Історія Ужгорода тісно пов’язана із замком, що ви зараз споглядаєте. Перші згадки про Ужгородський замок сягають кінця ІХ століття.
Як свідчить давньоугорська хроніка невідомого автора кінця 12 століття, на місці сучасного Ужгорода тоді вже існувала фортеця Гунг, якою правив князь Лаборець. Саме він очолив перший збройний опір угорським племенам, які, все ж, захопили фортецю. Після цього угорський князь Алмош передав владу своєму сину Арпаду, який очолив подальше захоплення Паннонії.
У письмових джерелах Ужгородський замок вперше згадується у 13 столітті, утім, ні його масштаби, ні вигляд на той час не описані. Активно розбудовуватися замковий комплекс почав у 16-17 столітті, і пов’язано це із війнами між габсбурською та трансильванською частинами Угорщини. В середині 17 століття тут споруджуються зовнішні оборонні мури, навколо замку був викопаний сухий рів та побудований міст до брами. Сучасний вигляд Ужгородський замок набув наприкінці 18 століття, коли втратив своє оборонне значення.
Замок має форму квадрата з витягнутими кутовими бастіонами. На першому поверсі були розташовані склади та комори, на другому – покої володарів замку та зала для банкетів і прийомів, на третьому – гостьові кімнати. З трьох боків фортецю оперізував сухий рів, через який до в’їзної брами був перекинутий підйомний міст. Ще одна частина замку завершується прірвою, що убезпечувало його від нападів. Товщина стін тут досягає 2,5-3 метрів.
Над входом у замок ви можете бачити барельєф із чотирма дроздами – частиною фамільного гербу Другетів. Висічений правіше надпис Anno Domini 1598, вочевидь, є датою однієї з реконструкцій палацу.
Пройшовши на подвір’я замку, ви побачите руїни Храму святого Георгія, який є однією з найстаріших мурованих пам’яток Ужгорода. Перша згадка про пам’ятку датується 1248 роком, а від 1284 року існує згадка про місцевого священника на ім’я Стефан. Із церквою пов’язана легенда, начебто в часи Середньовіччя поблизу було урочище Відьмина Яма, де спалювали звинувачних у чаклунстві жінок. 24 квітня 1646 року у храмі відбулася велика історична подія: з підписанням Ужгородської церковної унії було створено греко-католицьку церкву на території сучасних Словаччини, Румунії, Угорщини та Закарпаття. У 1728 році храм знищила страшна пожежа, його залишки розібрали, а рештки – засипали.
Найбільший розквіт Ужгородського замку припадає на кінець 17 століття, коли тут владарювали граф Міклош Берчені з дружиною Крістіною Чакі. На схилах та у підніжжя Замкової гори закладаються численні парки та сади, де подружжя влаштовує світські прийоми та офіційні урочистості. Єдиний із цих парків, що зберігся дотепер – «Звіринець», його видно з бастіону за Музеєм народної архітектури та побуту. Парк був закладений для розведення диких звірів для графських ловів. На території парку ще з часів Другетів росте найстарше дерево Ужгорода – платан.
У внутрішньому дворику замку можна знайти колодязь, що має глибину близько 40 метрів.
Середнянський замок
Середнянський замок, залишки якого ви зараз маєте змогу споглядати, понині багато хто називає «єдиним замком Тамплієрів в Україні». Ця легенда з’явилася завдяки закарпатському історику і краєзнавцю Петру Сові, який помилково трактував термін «червоні брати» з угорських хронік. Так в Угорському королівстві в часи існування Середнянського замку називали і тамплієрів, і монахів-паулінів. Тамплієрів на Закарпатті не могло бути, та і орден ліквідували в 1312 році, тоді як власне Середнянський замок був зведений значно пізніше. А от монахи-пауліни, за твердженнями істориків, у 15 столітті звели монастир у селі Вовкове. І саме про цих «червоних братів», вочевидь, згадують давні хроніки.
Середнянський замок мав прямокутну форму, колись тут також була вежа висотою 20 метрів. Зазирнувши всередину, можна побачити перекриття цокольного поверху, на якому розташовувалися 2 кімнати, з’єднані невеликим проходом. Над цокольним поверхом – велика зала з вузькими вікнами, вхід до неї – зі східного боку будівлі. Дах був вкритий дерев’яною черепицею. А в північно-східному куті можна знайти вхід до підвалу. Утім, заходити в середину не радимо, адже фортеця лише чекає на консервацію.
У дворику фортеці були розташовані кілька господарських споруд. Захищали Середнянський замок кам’яні мури. Також довкола маєтку були зведені кілька оборонних ліній земляних валів і ровів, які наповнювалися з річки Веля. Загальний периметр фортифікації сягав 200 на 200 метрів. Для будівництва замку, вважають історики, використовувалося каміння, видобуте в процесі закладання винних підвалів, якими славиться Середнє.
Збудований Середнянський замок у 15 столітті династією Палочі. Коли у битві під Могачем в 1526 році загинув останній представник цього роду, фортеця разом із навколишніми землями перейшла у володіння родини Добо. Найвідоміший її представник Іштван, будучи серед переможців битви під Егером, купався у славі. Герой на полі бою, у звичайному житті він був справжнісіньким бандитом. Вдавався до грабежів і підпалів маєтків, торгував із Польщею в обхід королівської митниці, продавав контрабандою вино в Польщу, вчиняв насильство над конкурентами, чим спровокував конфлікт із іншим могутнім родом – Перені. За звинуваченням у державній зраді Іштван Добо потрапив до в’язниці, а більшість його володінь конфіскували. Повернувшись із тюрми до Середнього, помер у 1572 році.
У 17-му столітті Середнянським замком і навколишніми землями володів рід Ракоці. Маєток пережив кілька нападів карпатських розбійників, відомих як опришки. Під час війни Ференца ІІ Ракоці проти австрійських монархів фортеця була сильно пошкоджена.
У 18-му столітті місцеві мешканці почали розбирати колись величну споруду для будівництва власних будинків. До наших днів Середнянський замок дійшов у вигляді руїн.
Чинадіївський замок
Чинадіївський замок, він же замок «Сент Міклош» – палац, чия історія сягає далекого XV століття. З угорської мови «Сент Міклош» перекладається як «Святий Миколай», і саме так на час зведення замку називалося селище, яке потім перетвориться на Чинадіїво.
Закладений бароном Перені, замок свого часу був серцем Сент-Міклоської домінії. Слугував для захисту не лише місцевого поселення, але й розташованого неподалік перевалу «Руські ворота». Оскільки ж у давнину фортеця мала стратегічне значення, то й будувалася на славу: двоповерхова будівля зі стінами товщиною в метр, вікнами-бійницями та двома могутніми вежами була добре захищена валами та ровами, а розгалужена система глибоких підвалів і таємних переходів між подвійними стінами зберіглася й понині.
«Сент Міклош» ніколи не був родинним маєтком однієї династії, і в різні періоди історії належав різним власникам, що відобразилося й на стилі та інтер’єрі замку. Після барона Перені, придбавши у 1574 році домінію, у маєтку владарював князь Міхай Телегді. У 1610 році на замок претендує Іштван Нярі, а у 1640 році «Сент Міклош» переходить у власність родини Лоньї. У 1657 році фортецю сильно пошкодили польські війська, тож він потребував ґрунтовного відновлення. З того часу замок поступово втрачає стратегічне значення оборонної споруди, аби в 1682 році зажити нової, тепер уже «романтичної» слави.
Саме в 1682 році в замку стається зустріч Ілони Зріні та графа Імре Текелі. Вона – чарівна угорська графиня, фактично лідерка антигабсбурського угорського визвольного руху. Він – молодший від графині на 14 років трансільванський аристократ, керівник повстанського руху куруців. За їх коханням, затамувавши подих, спостерігала вся Європа. Аж допоки у визвольних війнах з австрійцями до Туреччини не виїхав спочатку Імре Текелі, а згодом, після нескоримої оборони, але кінцевої поразки, до нього не приєдналася й кохана Ілона Зріні.
Під час Другої світової війни німецькі окупанти облаштували у Чинадіївському замку в’язницю. За радянського періоду тут розташовувалися почергово сільрада, управління місцевого лісгоспу, військова частина і склад автобази.
У 2001 році замок знайшов нового господаря, ним став закарпатський художник Йосип Бартош, який опікується маєтком понині. Саме пан Йосип разом із дружиною Тетяною та однодумцями фактично врятували Чинадіївський замок від занепаду та знищення, вдихнувши в нього нове життя.
Гостей у «Сент Міклоші» сьогодні зустрічає портрет легендарної Ілони Зріні, з якою нерозривно пов’язана історія цього замку кохання. Портрет написав власноруч Йосип Бартош. У великій лицарській залі розташовані експозиції скіфської та кельтської культур, а стіни прикрашають портрети власників замку різних епох. Тут же можна оглянути виставку шкрябанок авторства господині замку, дружини пана Йосипа – Тетяни Бартош. Діє у замку й бібліотека, де є книги з колекції графа Шенборна. Другий поверх поки відреставрувати не встигли. Тож відвідувачів просять поводитися тут обережно й тихо, аби по краях кладки, яку видно крізь діри в штукатурці, не обсипалася цегла.
Щоб там не відбувалося у Чинадіївському замку в середні віки, сьогодні цей ошатний маєток історичний маєток, що має статус пам’ятки архітектури, – справжній центр культурно-мистецьких подій. Так, уже кілька років поспіль на території замку «Сент Міклош» проводиться масштабний фестиваль середньовічної культури «Срібний Татош». Впродовж кількох фестивальних днів тут тривають лицарські двобої та бугурти, середньовічний ярмарок та атмосферні виступи музИк і танцівників.
Навесні Чинадіївський замок перетворюється на «квіткове королівство»: флористи з усієї України збираються тут на фестиваль «Кохання у Сент Міклоші», де створюють найрізноманітніші квіткові композиції. Флористичні інсталяції в ці дні в замку – повсюдно: у кімнатах, підвалах, надворі.
Взимку вже стало доброю традицією облаштовувати у маєтку «Резиденцію Святого Миколая». У різдяно-новорічний період діти можуть як поспілкуватися зі Святим чи сфотографуватися з ним, так і залишити у скриньці свого листа з побажаннями.
Утім, культурно-мистецьке життя в замку вирує цілорічно, незалежно від пори року. Тут постійно проводяться літературні та музичні вечори й фестивалі, художні пленери та різноманітні мистецькі майстер-класи.
Мукачівський замок
Мукачівський замок є однією з наймогутніших і найгарніших фортець України. Архітектурна перлина Закарпаття, замок пережив кілька епох, і нині щороку збирає десятки сотень туристів.
Інша назва, під якою відомий Мукачівський замок – «Паланок». Її почали використовувати лише з 20-х років ХХ століття за часів Чехосоваччини. Назва походила від села Várpalánka (дослівно Замковий паланок, або просто – Паланок).
Мукачівський замок зведений на горі, яка є згаслим вулканом. Перша згадка про фортецю сягає 14-го століття. У 1311 році угорський король Карл Роберт Анжуйський після вбивства у Кошицях магната Амадея Аби конфіскував ряд його володінь, серед яких був і замок у Мукачеві.
До кінця 14-го століття фортеця перебувала у власності корони. Опісля його власниками почергово були Федір Корятович, сербські деспоти Стефан Лазоревич та Георгій Бранкович, а також рід Хуньяді. З кінця XV століття фортеця знову повертається у власність корони.
У 1528 році новим володарем маєтку стає Янош Заполяї, який призначає капітаном і намісником комітату Берег – Мігая Бюді. У період капітанства Бюді у замку деякий час працював найвідоміший фальшивомонетник XVI століття, майстер Міклош.
Упродовж наступного століття Мукачівський замок пережив зміну кількох власників. Зрештою у 1633 році фортеця відходить родині Ракоці. За час владарювання Ракоці замок розбудовується і видозмінюється, навколо підніжжя викопують рів, біля замку з’являється підзахисне поселення. За деякий час представник роду Ракоці – Ференц І одружиться на донці хорватського правителя Ілоні Зріні. Саме з її ім’ям будуть пов’язані найбільш звитяжні сторінки історії Мукачівського замку.
Коли Ференц Ракоці I помре, Ілона Зріні продовжить визвольну боротьбу чоловіка з австрійською короною, очоливши антигабсбурський рух. У 1682 році вона вдруге вийде заміж – за молодшого на 14 років угорського графа Імре Текелі. Весілля гуляли в Мукачівському замку 8 днів. А вже в 1685 році розпочнеться облога фортеці австрійськими військами, яка тривала впродовж 2,5 років. У 1703-1711 роках фортеця в Мукачеві була одниміз центрів національно-визвольної війни на чолі з Ференцом ІІ Ракоці, сином Ілони Зріні.
Після поразки антигабсбурського руху Мукачівський замок перейшов у власність австрійської корони. У цей період фортеця зазнала значної модернізації: частину веж було демонтовано, а на їх місці спорудили бастіони та півбастіони, які збереглися до наших днів.
Боржавський замок
Боржавський замок у селі Вари Берегівського району вважається однією з найдавніщих фортифікаційних споруд України. На жаль, сьогодні те, що залишилося від замку, важко назвати архітектурним об’єктом, і він представляє вже хіба що археологічний інтерес. Нині тут – порослий травою та кущами луг. І лише фрагменти ровів і валів на місці древнього городища дають можливість уявити масштаби зниклого у плині історії замку.
А був він і справді чималим: фортифікаційна система укріплення розташовувалася на трикутному майданчику розміром 120*110 метрів, між двома річками – Тисою та Боржавою, що не пересікалися між собою. З інших сторін фортеця була оточена болотами, що значно підвищувало обороноздатність укріплення, обмежуючи до неї доступ. По периметру замок був захищений системою оборонних споруд: ровом, валом і, можливо, мав дерев’яні укріплення у верхній частині валу.
Загалом городище складалося з двох частин: власне укріплення та площі, що до нього прилягала. У південно-східній частині замчища й понині можна побачити глибокий рів завширшки 10 метрів, який місцеві називають «Залізні ворота».
Дослідники розходяться в думках щодо точної дати виникнення Боржавського замку. Відповідно до літописних хронік, він існував ще у 903 році: укріплення згадується у найдавнішому угорському літописі невідомого автора, якого прийнято називати Анонім, чи Анонімус. Вважається, що він був нотарем короля Бейли ІІІ, а появу самого документу авторства Анонімуса датують другою половиною XII століття. У цій праці літописець пише про castrum borsoa, тобто «фортецю Боршо» або «фортецю Боржава». За переписами Аноніма, у 903 році на землі, що тоді належали Болгарському царству, прийшли війська угрів під проводом вождя Арпада. Три дні вони тримали замок Боршо в облозі, а відтак взяли поселення приступом, стіни зруйнували, а оборонців замку в кайданах супроводили до фортеці Гунг (тобто, до Ужгорода).
Вже за панування на цих землях угорців на місці городища в 11-ому столітті почали зводити справжній мурований замок, остаточно завершивши його будівництво у 12-ому столітті. У 1214 році довкола замку утворився комітат-жупа Боршоа. Перша достовірна згадка у писемних джерелах про Боршовар («вар» з угорської перекладається як замок), тобто замок Боршова, зустрічається у 1320 році. До цього всі згадки про фортецю відносяться до хронік.
Однак не всі історики притримуються версії, викладеної в літописі Аноніма. Низка дослідників відносять укріплення біля села Вари до угорських городищ більш пізнього періоду – 10-11 століття. Так, за підсумками археологічних розкопок, спираючись на отримані дані, історики стверджують, що у 903 році ніякого штурму городища уграми бути не могло, бо фортифікаційних споруд на той момент тут просто не існувало. Утім, визнають наявність на цих землях слов’янського керамічного матеріалу, припускаючи, що угорські війська могли захопити ніяк не фортецю, а хіба що невеличке слов’янське поселення.
Достеменно невідомо також, коли саме та за яких обставин Боржавський замок був зруйнований. За однією з версій, фортеця пала під час татаро-монгольської навали під проводом Батия у 1241-1242 році. За іншими даними, укріплення могло бути зруйноване і пізніше, в 14-му столітті, у період міжусобних чвар в Угорському королівстві.
Після руйнації та занепаду замку його залишки місцеве населення використовувало як будівельний матеріал. Одну із башт укріплення, що зберіглась у відносно непоганому стані, люди пристосували під капличку. Але й вона була остаточно зруйнована у середині 17-го століття, під час нападу польських військ в ході війни Трансільванії з Річчю Посполитою.
Руїни фортеці зберігалися до 19 століття: так, на австрійській карті кінця 18-го століття Боржавський замок був позначений як споруда з чотирма бастіонами, що, втім, геть не відповідає його типу.
Цікавитися залишками замку професійні археологи почали вже у 20-му столітті, а перші офіційні розвідки тут були здійснені у 1961 році.
Квасівський замок
Надворі – XI століття, час, коли південно-західні закарпатські землі були включені до складу Угорського королівства. А отже, з’являється потреба у зведені нових форпостів, що забезпечували б охорону та оборону нових володінь корони. Одним із таких форпостів, як вважають дослідники, став саме Квасівський замок, відомий ще як замок Мінта.
Перші згадки про Квасівський замок сягають 1390 року. Ця фортеця, від якої наразі лишилися тільки руїни, вважається однією з найбільш ранніх фортифікаційних споруд не лише Закарпаття, а загалом України. Зводили замок у селі Квасово зі стратегічною метою: він був визначений для оборони сухопутного соляного шляху та виходу з Боржавської долини, адже стояв на торговельному шляху з Марамороша в Задунав’я.
Замок був збудований на скелі, у 100 метрах від русла річки Боржави, на висоті 15 метрів над рівнем річки. Укріплення будували з необробленого каменю, а виявлені у кладці домішки цегли дослідники пояснюють пізнішим втручанням в концепцію замку.
Квасівський замок контролював вихід із Боржавської долини. Замковий комплекс мав трикутний вигляд, був оточений міцними стінами 6 метрів заввишки та товщиною близько 1,3 метри. Замок захищав рів, що мав глибину до 4 метрів. Під захистом стін розмістилися господарські споруди, а у східній частині в скелі був проритий глибокий колодязь. В центральній частині, крім криниці, був також боковий вхід до замку. Найдавнішою спорудою замкового комплексу, як вважають історики, була вежа-донжон. До неї на початках зведення замку, можливо, прилягали дерев’яні стіни, що огороджували замковий двір. Аж допоки замок не оточили високі кам’яні мури. Загалом Квасівський замок був невеликим укріпленням: площа центральної частини замку становила 450 квадратних метрів, найдовша стіна мала довжину близько 40 метрів, а дві інші стіни замкового трикутника – 30 метрів завдовжки.
Відповідно до історичних документів, першим власником Квасівського замку у 1390 році був Янош, син феодала Юрія Нодьмігалі. Після його смерті, точна дата якої невідома, у підсумку судових суперечок право владарювати у фортеці відійшло родині Баторі. У 1461 році власницею замку стає матір угорського короля Матяша Хуньяді – Ержбет Сіладі. А вже в середині XVI століття інша власниця фортеці Єлизавета Екчі продає замок Павлу Мотузнаї.
Павло Мотузнаї був відомий своїми грабіжницькими розбійницькими нападами не лише на простих селян, але й на володіння сусідів-феодалів. Тож цілком очікувано зовсім скоро терпінню угорських дворян прийшов кінець. У 1563 році угорський сейм, що засідав у місті Пожонь (сучасна Братислава) постановив на знак покарання Павла Мотузнаї Квасівський замок зруйнувати, а майно власника конфіскувати на користь держави. Але коли в 1564 році під стіни замку прийшли війська з народного ополчення та загону імператорських солдатів, Павла Мотузнаї вони у фортеці не застали. Як свідчать народні перекази, дізнавшись про рішення сейму, він заздалегідь покинув свої володіння та втік.
Замок за рішенням сейму було зруйновано і спалено. Однак згодом фортецю, вочевидь, знову відбудували, адже на початку XVII століття Квасівським замком знову володіла родина Мотузнаї. У 1623 році замок переходить у власність трансільванського князя Габора Бетлена, який потім передарує фортецю командувачу князівської кавалерії Петеру Редеї. У 1627 році замок стає власністю Давида Шикован-Біловар, і це був останній володар фортеці, чиє ім’я зберегла історія.
Відомо, що у XVII-XVIII століттях замок точно був заселений, і в цей же період тут були збудовані житлові приміщення і підвали під ними. На топографічній карті Квасова 19-го століття вказано, що фортеця – ціла і незруйнована. Також замковий комплекс описаний в статті журналіста Бейли Лукача від 1889 року. У ній він згадує, що перший поверх замку зберігся майже повністю, вікна у стінах заґратовані металевими гратами, а дахи – перекриті гонтом.
Упродовж 19-20 століття замок, що перебував у занепаді, поступово розібрали на будівельні матеріали місцеві жителі.
У 2009 році на замчищі проводилися археологічні розкопки, покликані встановити точну хронологію Квасівського замку. Спираючись на дані, отримані в ході розкопок, археологи припустили, що замок має більш пізнє датування, і був споруджений у XVI столітті. Втім, зважаючи, що площа розкопу була відносно невеликою, а інших досліджень на підтвердження цієї версії не проводилося, наразі часом спорудження Квасівського замку й надалі вважається пізнє середньовіччя.
Виноградівський замок
Виноградівський замок розташований у підніжжя Чорної гори і має довгу й цікаву історію. За час свого існування, починаючи з 10 століття й до моменту знищення, твердиня побувала і оборонною спорудою, і фортецею, і навіть монастирем.
Інша назва Виноградівського замку – Канків, і є кілька версій її походження. За однією з легенд, в часи феодальних міжусобиць замком володів розбійник на ім’я Канко. Інша легенда розповідає, що монахи, які свого часу жили у фортеці, носили одяг з овечої вовни, який називався «канко».
Піднявшись до замку, можна побачити, що від колись могутньої фортеці нині залишились тільки руїни. Величні мури проглядаються лише фрагментами, видно кілька шматків стін із бійницями та фундамент каплиці.
Кажуть, що колись із замку до Виноградова, який у давнину називався Севлюшем, вів підземний хід. Це твердження, вочевидь, небезпідставне: під час вивчення замку археологи знайшли хід довжиною у 12 метрів.
Вважається, що початок історії Канкова починається у 10 столітті. Тоді тут існувало укріплене слов’янське городище, що захищало народ від нападів. В XI столітті, після приєднання частини Закарпаття до Угорського королівства, тут був збудований замок феодала, який використовувався як контрольно-спостережний оборонний пункт. Виноградівський замок був однією з твердинь вздовж соляного шляху, яким возили сіль із Солотвина, і в якому дислокувався підрозділ воїнів, що супроводжував вантажі з сіллю.
На початку 14 століття, коли Канків належав королівському казначею Беке Барші, замок був перебудований на кам’яну фортецю, яка вперше згадується в документах у 1308 році. За кілька років потому Беке Барша переходить на бік заколотників проти угорського короля. У 1317 році королівські війська захоплюють Севлюш та штурмують Канків, в результаті чого замок сильно постраждав.
У 1399 році тодішній король Угорщини Сигізмунд віддав фортецю у володіння барону Перені. Магнат Петер Перені зводить на місці Канківа новий кам’яний замок замість старого і віддає його у користування монахам-францисканцям, а сам перебирається в інший свій замок – Королевський, або Нялаб.
У часи реформації нащадок барона Перені прийняв католицизм і вигнав монахів-францисканців із Канкова. Ченців, що чинили опір, жорстоко вбили, а їх тіла кинули у замковий колодязь. Існує легенда, що в такий кривавий спосіб барон помстився монахам, які раніше ув’язнили в підземеллях фортеці його доньку.
Остаточно Виноградівський замок був знищений у другій половині 16 століття за наказом австрійської влади, яка в той час вела активну боротьбу з угорським дворянством. З того часу замок більше не відновлювали.
Однак, навіть його мальовничі руїни понині надихають людей мистецтва та кіно. Багатовікові мури Канкова були вдалими декораціями цілої низки кінофільмів, як от «Злива над горами», «Над Тисою» та легендарного «Табір іде у небо».
Королевський замок
Королевський замок на Закарпатті, відомий також як «Нялаб», свого часу був не лише форпостом, але і науково-культурним центром цієї місцини.
Вперше замок Нялаб згадується в переписах 13-го століття. На той час ліси у цій місцевості були багаті на дичину. Тож угорський король Іштван V, котрий полюбляв полювання, звелів звести тут дерев’яний мисливський будинок. Будівлю так і назвали – «Будинок короля», або ж угорською Király háza. Згодом ця назва закріпилася за фортецею та поселенням, які тут виникли, і в майбутньому дала назву селищу: Кіральгаза перетворилася на Королево.
Як стверджують дослідники, будівництво кам’яних фортифікаційних споруд на зміну мисливському будиночку припадає на кінець 13-го – початок 14-го століття. Зведення укріпленої фортеці пов’язують із періодом татаро-монгольської навали на Угорське королівство у 1241-1242 році, коли задля захисту кордонів угорські монархи почали масштабну кампанію з будівництва фортець.
Однією з таких твердинь став замок Нялаб. Зведений на вершині 52-метрової гори, зі стінами висотою майже 7 метрів і завтовшки 2 метри, з надійною системою укріплень, Королевський замок був важливим військовим форпостом Угочанського комітату та Верхньої Тиси, який також забезпечував безпеку на «Соляному шляху».
Замок Нялаб офіційно належав королям династії Арпадів, аж допоки їх рід не перервався в 1301 році. Тож на початку 14-го століття фортеця, імовірно, вже була власністю короля нової династії Анжу. З цього часу замок Нялаб кілька разів змінював господарів. У ньому переховувалися феодали, що мали сміливість виступити проти короля. Королівські війська брали його в облогу, щоб повернути у власність корони. Впродовж 27 років Королевський замок перебував у володінні волоських православних воєвод роду Драгів. Аж допоки не був подарований королем наприкінці 14-го століття родині Перені.
У 1401 році у стінах замку Станіслав Граматик переписав «Королевське Євангеліє» – визначну пам’ятку книжкового рукописного мистецтва та українського письменства.
У 1514 році замок намагалися штурмувати повсталі селяни, але так і не змогли захопити фортецю.
У 1526 році у війні загинув власник замку Габор Перені, тож Нялаб перейшов до його дружини Каталін Франгепан. Перебуваючи на її запрошення в замку, філософ і гуманіст Бенедикт Ком’яті здійснив тут переклад частини Біблії з латиниці та переклад 13 листів Апостола Павла.
У 1661 році замок брали в облогу татари (за іншими даними – турки). Однак не вони зрештою зруйнували могутній Нялаб.
Рішення про знищення замку у 1672 році ухвалила австрійська військова рада за участі імператора. У цей період згадана частина Закарпаття перебувала у сфері впливу автрійських Габсбургів. Тож після чергового антигабсбурського повстання угорців австрійський імператор Леопольд I ввів на територію Закарпаття свої війська, а «Нялаб» наказав знищити. Вирок був виконаний невідкладно: Королівський замок був безжально зруйнований і більше ніколи не відбудовувався.
Хустський замок
Хустський замок був однією з фортифікаційних споруд, яка свого часу була зведена для захисту соляного шляху, що пролягав від солотвинських копалень вздовж Тиси. Будівництво кам’яної фортеці на місці, де до того було дерев’яне укріплення, розпочалось у 1090 році за наказом короля Ласла I і завершилось аж через століття – у 1191 році, за правління Бейли ІІІ.
Під час татаро-монгольської навали в 1242 році Хустський замок був зруйнований. Як свідчать угорські хроніки, на той час фортеця належала воєводі Хусту. Відновили замок у 1318 році, утім перебудова форпосту для його зміцнення та вдосконалення обороноздатності велася постійно.
З 1281 до 1321 року фортеця належала князям Галицько-Волинської держави, та згодом замок знову перейшов у володарювання угорських королів і вельмож. У цей період фортецю використовували як в’язницю, а у 1447 році за правління Яноша Маломвізі на території замку було зведено храм.
У XVI-XVII століттях за місто Хуст і його замок воювали Габсбурґи і семигородські князі. Твердиня панувала над усією рівниною і контролювала всі дороги навколо, відтак відігравала важливу стратегічну і оборонну роль. Військовий інвентар Хустського замку налічував 50 гармат, кілька тонн пороху та 3 тисячі ядер у трьох складах. Також на території замку знаходився глибокий колодязь, який на випадок облоги міг забезпечити питною водою усіх мешканців замку. Жодного разу фортецю не змогли взяти штурмом, лише підкупом або обманом.
Під час визвольної війни 1703-1711 років Хустський замок був важливим опорним пунктом повстанців-куруців. Саме тут керівники повстанців на семигородському сеймі у 1905 році проголосили незалежність Трансільванії. Проте у ході повстання фортеця сильно постраждала і поступово почала втрачати свою стратегічну роль.
У 1717 році місто Хуст пережило напад 12-тисячної татарської орди. Воїни гарнізону Хустського замку наздогнали ординців поблизу села Вишково і разом із селянами завдали татарам поразки в урочищі Стримтура. Це стало останнім бойовим виступом гарнізону фортеці.
Влітку 1766 року в порохове хранилище фортеці влучила блискавка. Внаслідок вибуху порохових складів Хустский замок та всі будівлі на його території були знищені, у вогні загинуло кілька людей. Попри наміри ремонту та виділені на це кошти, відродити фортецю не вдалось. Королівський гарнізон покинув замок, і він став поступово занепадати.
1798 року буря пошкодила останню башту замку. З дозволу влади місцева громада розібрала замок на каміння, яке згодом використали для будівництва в Хусті католицького костелу. Храм збагатили дзвоном та баштовими курантами, що колись лунали у фортеці.
Сьогодні на місці колись могутньої фортеці залишилися тільки живописні руїни. Утім, з Замкової гори відкривається також чудова панорама, що додає древньому румовищу додаткового шарму.
Вишківський замок
На місці, де колись височів могутній Вишківський замок, нині – лише поросла лісом гора. І вже ніщо не нагадує про те, що впродовж 13-14 століть ця фортеця була однією з твердинь загальнодержавного значення, адже охороняла стратегічний «соляний шлях» і контролювала перевезення солі.
Перша згадка про Вишківський замок у письмових джерелах зустрічається в період 1274-1281 років. Фортеця була зведена на горі висотою 589 метрів неподалік від селища Вишково, яке в минулому мало статус коронного міста. Вважається, що гора отримала свою назву Варгедь (в перекладі з угорської – «Замкова гора») вже після будівництва на ній замку.
Вишківський замок мав характерну для оборонних укріплень того часу трикутну форму. З півночі його захищали круті схили гори, з інших сторін фортеця була більш вразлива, тож з метою захисту тут була збудована система земляних валів та ровів. Кожна зі сторін трикутника, утворена ровами й валами, мала довжину в 60-70 метрів. Всередині цього трикутника була ще одна лінія валів, які захищали центральний майданчик замку. Посеред майданчика, можливо, була сторожова вежа. У скельних виступах є невеликі заглиблення, в яких, імовірно, зберігалися продукти.
Спершу Вишківський замок належав феодалам Міку та Іштвану Чепа з роду Гонтпазмань. У 1281 році король Ласло ІV Кун подарував братам Вишково як винагороду за героїзм у війнах. Вони і спорудили замок на горі, який став їх приватним феодальним володінням. Разом із тим, фортеця використовувалась також і для захисту соляних копалень Мараморощини.
У 1329 році, за правління короля Карла І Роберта Анжуйського, Вишково втратило статус приватного феодального володіння і перейшло в статус коронного, або королівського міста. Тоді ж був утворений Марамороський комітат, Вишково стає його адміністративним центром, а Вишківська фортеця – королівським замком, головним укріпленням комітату.
Наприкінці 14-го століття за 20 кілометрів від Вишкова все більшої могутності набуває кам’яна фортеця в Хусті. Паралельно з цим відбувається поступовий занепад замку у Вишкові, що втратив своє значення. Таким чином, Вишківський замок проіснував найменше з усіх твердинь Закарпаття – приблизно 100 років.
Як і кожний «порядний» замок з історією, Вишківський також має свою легенду. У ній розповідається, що після занепаду фортеці на її руїнах оселилися 12 розбійників, що грабували та тримали в страху місцеве населення. Одного разу вони викрали дочку найбагатшого купця Вишкова – Ілонку, замкнули в одній із в’язниць замку і вимагали за повернення дівчини чималий викуп. Благання та прокльони Ілонки були почуті вищими силами: в Замкову гору вдарила блискавка, спричинивши розлом, який поглинув усіх розбійників. А згодом неподалік утворилося озеро, яке ще тривалий час було окрасою цієї місцини.
Бронецький замок
Бронецький замок – один із найзагадковіших і, вочевидь, найбільш важкодоступний з-поміж усіх замків Закарпаття. Власне, і замком ці руїни важко назвати: зруйнований ще 700 років тому, Бронецький замок нині – це купа каміння та кілька фрагментів мурів під шарами землі.
Розташований Бронецький замок на вершині гори, яку місцеві називають Царською, між селами Бронька та Суха колишнього Іршавського, а тепер – Хустського району. Гору з трьох сторін охоплює річка Бронька, сама ж гора – скеляста і стрімка. Тож якщо дивитися зверху, стає зрозуміло, що фортеця свого часу була максимально неприступною.
Деколи Бронецький замок називають ще Чорним замком, і він вважається найменш вивченим. Залишки фортеці виявили у 2008 році. Працюючи на об’єкті, археологічна експедиція знайшла тут безліч слідів «чорних» археологів, які практично повністю понищили культурний шар на більшості території вершини гори.
Точна дата зведення замку достеменно невідома, вважається, що перші фортифікаційні споруди на цьому місці виникли ще за часів даків. Перші згадки вже про власне замок датуються 1265 роком. А вже у межових описах місцевості 1336 року, тобто через 70 років з часу першої згадки, Бронецький замок позначається як зруйнований. Що саме стало підставою для руйнування фортеці – достеменно невідомо. Декотрі версії спираються на легенди, інші – на історичні події, які могли призвести до знищення замку.
Бронецький замок взагалі дуже «багатий» на перекази та легенди. Ось, наприклад, історія про лицаря-розбійника Бринду, котрий на своєму триногому коні був здатний перескакувати з гори на гору. Саме у важкодоступному Бронецькому замку, за переказами, Бринда облаштував своє кубло, звідки виходив на грабіжницькі промисли. У переказах Бринда подеколи – місцевий Робін Гуд, котрий грабував багатих і не чіпав простий люд. А подеколи – злодій, який тероризував місцеве населення, через що люди, втративши терпець, вигнали Бринду, а сам замок зруйнували.
За іншою легендою, Царська гора, на якій стоїть замок, приховує чималі скарби поганого царя. Знайти ці коштовності ще нікому не вдалося, оскільки охороняє їх чорт із довгою чорною бородою, а хто зустрінеться з ним – втратить розум.
Є й легенда про знищення замку розбійником на прізвисько Вусач. Начебто, бажаючи здобути руку й серце королівської онуки Габріелли, Вусач закинув камінь від підніжжя гори до вершини замку. Однак король Ендре ІІІ, який і висунув сам таку умову, не дотримав слова і відмовився віддавати онуку за розбійника. Тож Вусач помстився королю, зруйнувавши та спаливши його маєток.
Однак найбільш вірогідною є версія про знищення замку на виконання мирного договору. Так, наприкінці XIII століття останній король Угорщини з династії Арпадів Ендре ІІІ вів війну за угорський трон з герцогом Альбрехтом Австрійським. Через рік боротьби герцог відмовився від претензій на угорські володіння та уклав з Угорщиною мирний договір. За однією з умов Ендре ІІІ зобов’язувався зруйнувати низку прикордонних фортець. І однією з них, цілком можливо, міг бути і Бронецький замок.
Власне, після знищення руїни замку справді могли слугувати прихистком для банд розбійників. Таке припущення можна зробити, зокрема, й через те, що під час уже згадуваної археологічної експедиції 2008 року серед руїн замку було знайдено незначну кількість матеріалу XV століття, а також – австрійський пфенінг 1270 року. За переказами, групи розбійників були остаточно розгромлені у 1471 році.
Оскільки дістатися до замку важко, до нього не ведуть зручні шляхи, а укріплення були розташовані на відносно невеликій площі, декотрі дослідники припускають, що фортеця зводилася й використовувалася як контрольно-дозорний пункт.
Умовне зображення Бронецького замку створив угорський військовий історик Шоош Елемер, який віддалено вивчав фортецю на Царській горі. За його версією, витягнуте замчище мало три тераси, а по периметру його захищала лінія кам’яних зубчастих стін. Дві поперечні стіни відокремлювали тераси замку одну від одної і утворювали три відносно ізольовані замкові двори, котрі з’єднувалися воротами. Для того ж, аби потрапити до головного верхнього двору, необхідно було подолати почергово три лінії укріплень. На думку дослідника, на території верхнього двору розташовувалася окрема головна кругла вежа. Утім, малюнок Шооша Елемера не збігається повністю із висновками розкопок, тож його версія, хоч і має право на існування, але є лише одним із багатьох припущень щодо загадкового Бронецького замку.
