Вступ
Сьогодні Ви познайомитеся з Берегівщиною – унікальною частиною Закарпатського краю, що радо вітає гостей сонцем, ароматним вином та чудодійними термалами. Тут місцеві жителі розмовляють на кількох мовах, майже в кожного в дворі росте виноград, а як спитаєте яка година, то краще уточніть за Києвом чи по-місному, тобто, за місцевим часом.
Гать
Розпочнемо наше знайомство із села Гать.
Місцевість села Гать заселялася ще до освоєння краю угорцями. Назва села, вочевидь, походить від слов’янського слова «гать» — в цій колись болотистій місцевості навколо великого, нині осушеного озера Серне селились люди, гативши собі землі, відвойовані від болота. І хоч це була далеко не найлегша задача, але поселення таким чином було краще захищене від навал ворогів, зокрема монголів.
Роботи по осушенню озера розпочалися в 19 ст. і тривали майже сто років.
Зараз в селі можна знайти багато придорожніх торговців, які радо пригощають домашньою продукцією та продають товари з усієї Угорщини. Звісно, що в селі можна знайти і реформатську церкву, які були характерні для всіх сіл регіону – місцеве населення і в такий спосіб показувало протест австрійській короні.
В селі народився відомий закарпатський поет та письменник Вілмош Ковач та оперна співачка Гізелла Ціпола, яка 1976 року перемогла в міжнародному конкурсі вокалістів у Токіо.
Яноші
Наша наступна зупинка вперше згадується ще в 14 ст. як “Іваноши”, тобто Іванове.
Тоді перебувало в управлінні королеви Ержебет, а в записах 17 ст. згадується дубовий ліс біля села, що мав назву “пагорб королівни”.
На території села є реформатський храм, що характерно для цієї місцевості. Звели його десь в 14 столітті в готичному стилі, але за свою історію він бачив багато перебудов. Причин таких перебудов середньовічних храмів могло бути багато: і руйнація ворогом, і наслідок паводків, і банальна потреба в розширенні храму через збільшення населення.
Біля сільської ради, на вулиці Т.Шевченка, можна побачити різьблений пам’ятник князя Ференца Ракоці другого. Це був князь Трансильванії, керівник антигабсбурзької національно-визвольної війни угорського народу 1703—1711 років та власник Мукачівського замку Паланок. Як розумієте, дуже важлива історична постать для угорської історії та один із символів боротьби за свободу та незалежність
Велика Бийгань
Всього 4 км на північ від Дийди і Ви в селі Велика Бийгань, що в 11 ст. стало власністю роду Бегані. Поруч Бейганська гора, яка вкрита виноградниками. В селі зберігся реформатський храм, в якому можна побачити унікальну фреску із зображенням Святої Ілони, яка датується 15 століттям, хоча сам храм неодноразового перебудовувався та переходив з рук в руки.
З іншого боку від реформатської церкви, неподалік від неї, стоїть цікавий об’єкт промислової архітектури – сховище для зерна, збудоване в 1908 р., і понині діюче. Сховище належало місцевому землевласнику Іштвану Немешу, у теперішній час є колективною власністю кількох місцевих родин.
Практично навпроти зерносховища збереглась садиба самого Немеша, збудована наприкінці 19 століття Садиба розташована поруч із великою спорудою Будинку культури, спорудженого наприкінці 1980-х. Нині в ньому міститься сільська рада, поштове відделення, бібліотека та стоматологічне відділення.
Можна в селі знайти і римо- та греко-католицькі храми. Є й невелика паркова зона зі статуєю Турула – містичного птаха, символа Батьківщини, який провів угорський народ до місця сучасної Угорщини.
В селі розташовано багато садиб в яких можна залишитися на ніч, оскільки воно розташоване між двома курортними зонами Берегівщини – Косонню та Дийдою.
Косонь
Косонь знаходиться поблизу українського-угорського кордону. Вважається, що саме тут король Угорщини Ласло 1 святий 1086-го року переміг у тяжкій битві армію половців. На місці перемоги звели церкву, яка сьогодні використовується реформаторською громадою села та знаходиться на вулиці Котолін, 1. Церкву звели на честь святої Каталіни. На жаль, вигляд середньовічної церкви не раз змінювався внаслідок перебудов та добудов, але навіть в сучасному вигляді, що був сформований у 1902-му році головна вежа храму зберегла середньовічний стиль.
А на вулиці св. Іштвана 2 стоїть римо-католицький храм села, всередині якого зберігся орган компанії Рігер, який виготовили в Будапешті.
Дуже цікавою будівлею є палац Етвешів, який лежить під пагорбом поруч з католицьким храмом. Це найстаріша світська будівля села та один з найстаріших взірців цього архітектурного виду не лише в Берегівському районі, але й в Закарпатті. Одноповерхову садибу збудувала в 1703 р. родина Рац. На тильній стіні будівлі зберігся родинний герб Раців з цифрами «1768».
Десятки тисяч туристів щорічно відвідують комплекс термальних вод “Косино”, який добре видно з головної дороги. Термальна вода курорту наповнена мінералами, корисними речовинами та мікроелемантами від заліза до магнію.Т Саму воду видобувають із свердловин глибиною понад 1,200 м, а її температура на виході становить 42 градуси за цельсієм. Оздоровлення тут тонізуюче впливає на шкіру та допомагає людям з хворобами серцево-судинної, опорно-рухової та нервової систем організму. Також, на території діє готель, спа, ресторан та сучасний аквапарк.
Дийда
Наступна наша зупинка – село Дийда. Дийда, або ж “Деда” вперше згадується ще в 14 столітті. Цікаво, що вже тоді село мало важливу роль в регіоні і тут знаходився земляний замок То-вар, що дослівно можна перекласти як фортеця на озері. Цікаво, що в народі укріплення звалося також «Várszég», дослівно – «замок-цвях».Доступ до фортеці здійснювався за допомогою двох дерев’яних мостів на палях, вбитих в болотистий ґрунт. Це дозволяло ефективно боронити городище від ворожих нападів.
Сьогодні це археологічний об’єкт, який неодноразово вивчався як дослідниками, так і шукачами скарбів.
На вулиці Арпада 147 можна знайти середньовічний храм 13 ст., який зараз є реформаторською церквою. Хоч храм і був кілька разів реставрований та частково перебудований всередині, але досі збереглися контрфорси та романські вікна.
Нині село – популярний туристичний об’єкт, оскільки на місці старої піщаної шахти знаходиться озеро Дийда та курортна зона Бумеранг, яка облаштована пляжем та пансіонатами.
Берегове
Берегівщина була освоєна людством доволі давно. Тільки уявіть, на території міста були знайдені залишки поселень, яким вже понад 12 тис. років. Проте, ми не будемо закопуватися в історію настільки глибоко. Тому поговоримо саме про заснування міста в 11 столітті та його подальшу історію.
Лампертгаза, або “домівка Ламперта”, якщо дослівно. Саме так назвали поселення засноване сином угорського короля Бели І в 1063 році. Більша частина Берегівщини – низовина, що було дуже зручно для життя та розвитку сільського господарства, а невеликі пагорби Берегівського низькогір’я чудово підходять для вирощування винограду. Вдале розташування сприяло і важливій ролі міста в регіоні: 1271 року Берегове стає центром комітату Берег – адміністративно-територіальної одиниці в Угорському королівстві. В подальшому місто стало значним торговим центром із правом проведення ярмарків, а 1342 року отримує статус королівського міста, що надає значні привілеї для розбудови міста та розвитку ремісництва. На жаль, місто неодноразово потерпало від нападів ворогів: в 13 столітті нападава хан Батий, в 16-му – татари, а в 17-му війська польського короля та австрійських Габсбургів. На початку 18-го століття місто активно приймало участь в національно-визвольному повстанні проти панування Габсбургів, а після його придушення землі Берегівщини відійшли до відомої родини Шенборн, яка у 18-19 століттях активно сприяла розвитку промисловості, сільського господарства та ремісництва на території Закарпаття.
На вулиці Бетлена 1 можна побачити найстарішу світську будівлю міста. Це палац трансільванського князя та угорського короля Габора Бетлена, зведення якого датується 16 століттям. Проте, під час повстань наприкінці 17 століття будівля майже повністю згоріла. Вважається, що відбудував палац князь Ференц Ракоці ІІ. Будівля в бароковому стилі розділена на господарську та житлову частини.
Зовсім поруч, на площа Ракоці, 3 знаходиться одна з найстаріших кам’яних споруд Закарпаття. Це костел Воздвиження Святого Хреста, який приймав прихожан ще в далекому 12 ст. Звісно, церква, побудована в романському стилі, тоді виглядала зовсім по-іншому, проте ще з тих часів в Північному порталі збереглися дві вмуровані капітелі, прикрашені стилізованою чоловічою головою та левом. Південний портал багатше декорований і є певне найвитонченішим зразком готичної архітектури в краї. У 1899 році храм збагатився органом від відомої будапештської компанії братів Рігер. Біля входу до костелу встановлено погруддя першому угорському королю – Іштвану (Стефану) Святому, а на стінах храму – меморіальні дошки князю Ламперту, королю Бейлі 4 та священику Ференцу Пастору.
Навпроти римо-католицького костелу знаходяться дві статуї присвячені боротьбі угорського народу проти австрійського гніту – керівнику селян-повстанців Томашу Есе та поету-революціонеру Шандору Петефі. На поета місто справило хороше враження: «Берегсас просте, затишне та маленьке містечко, але яка в ньому велика готична церква, а ще й корчмар – угорець!».
Біля горбатого кам’яного моста та річки Верке, на площі Ракоці 1, розташована “Золота Пава”, яка зараз є готелем та рестораном. В свій час тут розташовувалося угорське національне казино.. Це було не просто місце де збиралися любителі азартних ігор. Тут збиралися громадяни, об’єднані загальними інтересами, аристократія та просвітяни, які хотіли розвивати рідне місто. Дуже часто учасники організовували бали, концерти класичної музики, літературні вечори, лекції та диспути.
На перехресті вулиці Мукачівської та Площі Героїв Ви побачите будівлю готелю «Орослан», який був заснований у далекому 17 столітті і став першим готелем у місті Берегове.
Для будівлі характерні риси архітектурного стилю бароко. Сьогодні в будівлі знаходиться Берегівський угорський національний театр імені Дьюли Ійєша, який був заснований з двосторонньої угоди міністерств культури України та Угорщини в 1993 році.
У парку “Будапешт” гостей та містян Берегове зустрічає кінна статуя Ференца 2 Ракоці. Бронзова статуя розміщена на 20-тонному п’єдесталі з вапнистого каменю та важить понад півтори тонни. Загальна висота монументу 6,3 метри. Автори шедевру – скульптори Лайош та Адам Дьєрфі. Бронзове лиття виконував Імре Варга, а різьбу по каменю – Лайош Бачі. Видатний полководець Ференц Ракоці, сидячи на своєму коні Пандурі, символізує боротьбу за свободу. В травні 1703 року він повстав проти правлячої династія Габсбургів, яка накладала непомірні податки на населення та чинила військовий тиск на тих, хто намагався протистояти їхній волі.
На площі Лайоша Кошута Ви побачите костел реформаторів, який є найбільшим в місті та одночасно вміщає 1100 парафіян. Всередині розташований прекрасний орган братів Рігер. Так, вам не здається. В храмах Закарпаття дійсно розташовано майже половину органів України.
Справжньою окрасою міста є будівля колишнього комітатського суду, яка знаходиться на площі Лайоша Кошута, 6. Палац споруджений в 1909 році за проектом архітекторів Ференца Яблонського, Іштвана і Яноша Копасів. Палац побудований в стилі необароко з елементами архітектури ренесансу. Будинок суду був найвищим та найбільшим в місті, також у задній частині триповерхової будівлі розміщувалась в’язниця.
З 2002 року тут розміщений Закарпатський угорський інститут імені Ференца Ракоці II.
На вулиці Виноградній, можна знайти низку підвалів, в яких зберігають вино місцеві винороби. В деяких з них знаходяться дегустаційні зали. Родини тут передають традиції виноробства з покоління в покоління та завжди радо вітають гостей.
Шато Чизай, Мала Гора
В урочищі Чизай, міста Берегове знаходиться Шато Чизай.
Ще в 15 столітті заміський виноробний маєток стає постачальником вина до мукачівського Паланку. Виноробство в краї поступово стає все важливішою галузю господарства, а вина виходять за межі Австро-Угорщини і стають відомими в усій Європі. Так тривало до 19 поки епідемія шкідника філоксери, а потім світові війни та радянський період не змінюють характер виноробства в краї. Після антиалкогольної кампанії 80-их та вирубки виноградників виноробство в краї переживало кризовий період.
Чизай стали одними з тих, хто почав відновлювати культуру в краї. Загалом на 272 га росте більше мільйона саджанців 14 сортів винограду.
На території маєтку можна і прогулятися, і влаштувати фотосесію, і детально ознайомитися з музеєм виноробства і, звісно продегустувати та придбати вино.
До речі, якщо уважно пошукати, то біля входу можна знайти міні-скульптуру присвячену Соляному торговому шляху, що пролягав в свій час Закарпаттям. Оскільки інших приправ було мало, і їх вели з далеких країн, то сіль цінувалася дуже сильно. Вона ж допомагала зберігати продукти придатними до вживання набагато довше. Не дивно, що довкола солевидобування засновувалися цілі села та розбудовувались замки.
Якщо захочеться доповнити винну дегустацію смачними стравами, то на вулиці Мужайській, прямо посеред виноградників знаходиться готельно-ресторанний комплекс “Мала гора Чизай”. Завдяки своєму розташуванні та затишності з неймовірним видом на виноградники доволі швидко став популярним серед мешканців та гостей краю. Особливо перед заходом сонця.
Чома
Перші письмові згадки про село Чома датуються ще 1211-им роком. в відмічаються в 1327 р. Свою назву село отримало від однойменної річки Чома. На початку свого заснування належало Мігаю Бучуі, який помер без спадкоємця.
В 1327 році угорський король Карл Роберт подарував село ішпану комітата Берег. На початку 15 століття третина навколишніх земель була подарована місту Берегсас, тобто Берегову. В подальшому село належало родинам Сентівані, Кайді та Карої, які володіли селами поруч.
Цікаво, що на цій території розташовувалися одні з перших поселень давніх угорців. Перші розкопки проводили в 19 столітті. Видатний краєзнавець Тиводар Легоцький описав результати тодішніх знахідок — могильників на території між селами Геча та Чома, та їх вмісту, зокрема, знарядь праці. Самі артефакти розкопок нині зберігаються в “Музеї Угорщини” в Будапешті. В 1986 було знайдено 26 традиційний могил періоду 9-го століття. Цікаво, що поховання здійснювали разом з кіньми, зброєю та прикрасами. В 90-их було виявлено ще 78 таких могил, а в 2003 році – залишки поселення, що було поруч.
Саме тому, головною родзинкою села можна вважати меморіальний парк давніх угорців на околиці села, де постійно діюча експозиція розповідає про далеке минуле угорського народу. Тут можна знайти скульптури угорського вождя Арпада та короля Іштвана Святого.
Ще однією особливістю села є різдвяна коляда, яка має свої локальні відмінності і зустрічається лише тут.
Місцевий «Бетлегем» поєднує живий вертеп зі ляльковим, в якому дійові особи мають лялькових «двійників». Склад учасників включає янгола, 2-х старих пастухів, 2-х молодих пастухів та царя Ірода. У старих пастухів на обличчях — шкіряні маски, за допомогою яких вони лякають людей під час дійства. Цар Ірод, весь одягнений в чорне і з вимащеним сажею обличчям, одночасно виступає і ляльководом. Лялькова вистава розігрується у Вертепі, де у правому куті знаходиться малий Ісус. Це театралізоване дійство є «острівком» народних традицій, характерних для греко-католицьких сіл, у реформатському та римо-католицькому середовищі, що і виділяло Чому серед поселень поруч.
Стаховскі
В селі Мужієве варто зробити ще одну зупинку. На вулиці Феньвеші, 5 можна потрапити до колоритної виноробніта спробувати надзвичайне вино з виноградників “Stakhovsky Wines”. Сергій Стаховский це не тільки легендарний український тенісист та захисник нашої країни, але й затятий винороб, який займається цією справою з 2015 року. Опанувати виноробство українець вирішив після тривалої роботи у Франції, а саме в Бордо. Виноробство зацікавило Сергія і він захотів розвивати його саме вдома, в Україні. Тоді видатний тенісист взяв в оренду 20 гектарів землі від виноробні Котнар (яких, до речі, теж можна відвідати в Мужієве) та почав вирощувати мерло, сапераві й трамінер рожевий. Свій перший урожай новоспечений винороб зібрав через 3 роки. Основою концепції є виробництво якісних вин, тому й було обрано перспективний терруар в Закарпатті. Вирощують тут зокрема сапераві, мерло, трамінер, каберне. Перший врожай зібрали в 2018-му, а витримують вино в французьких бочках з регіону Бордо. Найбільшою гордістю сам винороб вважає Сапераві 2018-го року.
Мужієве
Поселення на території сучасного Мужієва вперше згадується ще в 13 столітті. Проте в 17 ст. село було майже повністю знищене та спустошене польським військом, тому мешканці були вимушені будувати нове поселення. Про ці часи нагадують руїни старого готичного костелу святого Іоанна Хрестителя, які стоять посеред поля при в’їзді в село. Нині на пагорбі над Мужієвим височіє реформатська церква, яка знаходиться на вулиці Вузькій 7. Вона теж має чітко виражені готичні риси. Поруч – дерев’яна двоярусна дзвіниця, яка доповнює храм ще з 17 століття.
Мужієве здавна славилося своєю виноробною традицією. Вино тут роблять майже в кожному дворі, тому при капурі (тобто, поруч із воротами) весь літній період можна побачити місцевих продавців. На вулиці Вузькій 2 можна завітати до підвалу винороба Іштвана Берецкі та продегустувати регіональні вина.
Цікаво, що село було і відомим гірничим об’єктом. В околицях видобували і камінь, з якого робили жорна для млинів, і каолін. Але відомим село зробили саме золоторудні запаси – найбільші в Україні.
Бене
Наступна зупинка – село Бене, що стоїть на правому березі річки Боржава. Поселення мало важливу роль в регіоні. Швидше за все, спочатку його заселяли лісники.
Село встигло побувати у власності церкви, кількох місцевих родин та навіть тримало статус містечка в 16 столітті, що надавало певні привілегії.
На жаль, як і більшість поселень регіону у 16 столітті страждало від навал татар, а в 1657 році князь Любомирський помстився власнику замку Паланок Дьордю ІІ Ракоці за його посягання на польський трон і вщент спалив навколишні поселення.
Найдавнішою пам’яткою є церква 1458 року, яка сьогодні належить реформаторам.
В самому центрі села знаходяться дерев’яні скульптури Семи праугорських вождів – лідерів, що привели давньоугорські племена на територію сучасної Угорщини ще наприкінці 9-го століття.
Звісно, що в селі можна знайти й хороше вино. Багато гостей їде винних підвалів Урсти, Варги та Параски, які розташовані на вулиці Ференца Ракоці другого.
До речі, кажуть, що князь, власник Мукачівського замку дуже любив відпочивати в околицях села, а в околицях села повсюди заховані скарби куруців – угорських повстанців.
Цікаво, що назва пагорбів на північно-східній околиці села – Кішвар та Нодьвар дослівно перекладається як мала та велика фортеця. Тож, можливо, тут колись і замок стояв.
Четфалва
Ще одна зупинка чекає на нас на правому березі річки Тиса, праворуч від дороги до Виноградова знаходиться село Четфалва. За припущенням істориків, назва походить від прізвища засновників села – родини Чета.
Колишня католицька, а тепер реформатська церква є справжньою окрасою регіону. Гострокутну вежу на вулиці Петефі 91 видно здалеку. Цікаво, що храм 14 століття побудовано таким чином, що сонце освячує неф та вівтар весь день, тобто, від свого сходу і до заходу. Всередині унікальна кесонна стеля виготовлена Ференцом Ландор Асталош. На ній, як на шаховій дошці, чергуються світлі та темні квадратні дерев’яні кесони, які були розписані митцем. Дзвіниця храму з чотирма вежами-фіалами – одна з найвищих споруд такого типу в Закарпатті.
Ще одна цікава церква, хоч і сучасна, але відразу впадає в око. Працював над нею відомий угорський архітектор Імре Маковец, а сам храм використовує і греко-, і римо- католицька громада села. Для цього в храмі створили цікавий іконостас у вигляді іспанської стіни, який під час греко-католицької служби відкритий, а під час римо-католицької – навпаки.
Вилок
Наступна наша зупинка – село Вилок, що розташоване неподалік від українсько-угорського кордону на правому березі Тиси.
Перша письмова згадка про поселення йде з 1304 року. Перші поселенці жили на острові річки Тиса, що носив ім’я святої Ілони.
В самому центрі села розташований греко-католицький храм 1806 року, що збудований у стилі класицизму. Цікаво, що вежа храму слугувала ще й оглядовою вежею для місцевих пожежників.
На площі Томаса Есе 2 знаходиться будівля колишнього Соляного дому. Оскільки село Вилок сторіччями було торговим, то через нього активно транспортувалися різні товари, зокрема сіль, вино та деревина.
Окрасою вулиці Головної є римо-католицька церква зведена на честь святої Ілони у 18 столітті неподалік від якої збудовано каплицю, що присвячена святому Яну Непомуцькому.
Звісно, що на території села можна знайти й реформатську церкву, яка збудована в 19 столітті та є окрасою вулиці Ракоці 67. Цікаво, що за основу будівлі використали колишній соляний склад. До речі, вулиця Ракоці веде прямо до угорського кордону, а в селі функціонує міжнародний пункт пропуску “Вилок-Тисабеч”.
У липні 1703-го року поруч з селом Ференц Ракоці 2 та повстанці-куруци зіткнулися з військом австрійського імператора та вперше здобули перемогу. В 1908 році, на місці події встановлюють 18-метровий монумент з національним символом – турулом, що несе в дзьобі меча. За легендою саме ця птаха підказала Ракоці про наближення ворога та врятувала його, коли він в розпалі битви втрачає меча принісши його князю назад. Кажуть, ворог так налякався, що порозбігався в сторони та застряг на болотах де й загинув. Оригінальний турул стоїть на території замку в Ужгороді, а в 1989 відновили його і у Вилоку.
Шаланки
В джерелах 14 століття вперше згадується і поселення біля річки Боржава.
Кажуть, що князь Ференц Ракоці 2 перебуваючи тут мав велику спрагу. Але води навколо чистої не було, оскільки місцевість була сильно заболочена, а припаси майже закінчилися. Тоді Ракоці відправив підданих на пошук води. Канцеляр князя, Келемен Мікеш, зумів знайти кришталево чисту та смачну воду. Відтоді місцеві пагорб поруч з джерелом так і звуть Мікешевим, а на місці джерела зробили криницю.
Саме в Шаланках проходило останнє засідання загальних зборів повстанців, яких очолював Ференц Ракоці 2. За легендою засідання державних зборів проходили на трикутному пагорбі Гемливц. На пагорбі досі можна побачити округлий камінь, на якому князь написав звернення до народу. Колись тут стояв палац Борковці, але у 1717 році його зруйнувала татарська орда. Зараз від палацу залишився лише винний льох, що знаходиться за адресою Фабрична 15.
Тож не дивно, що території села засновано меморіальний парк де можна знайти пам’ятники Ракоці, Мікешу та першому угорському королю – святому Іштвану та ряд пам’ятних знаків.
За адресою Головна 110 Ви зможете знайти готичну реформаторську церкву, яка колись належала римо-католицькій громаді та була зведена ще в 14 столітті.
На цій же вулиці, але під номером 40 розташована греко-католицька церква 19 століття, яка освячена на честь архангела Михаїла.
Село також славилося майстернями бондарів. Тут виготовляли дубові діжки, які їхали далеко за межі краю. Сировиною слугував дубовий Великий ліс. Цікаво, що селяни виготовляли і двокамерні бочки, в яких могло бути одночасно два напої. І сьогодні ця традиція в Шаланках збережена.
Анця Кушницька
Анця Кушницька Відправляємось на наступну зупинку нашого маршруту – одну з донедавна робочих вузькоколійок в Україні, що зветься Боржавською. Хоча в народі вона відома також як «Анця Кушницька». Назва з’явилась тоді, коли вузькоколійка йшла до села Кушниця, де жила не одна Ганна. Насправді вузькоколійку можна побачити подорожуючи кількома селами Берегівщини та Виноградівщини. Зокрема, в Шаланках чи Хмільнику. Протяжність її – 123 км. Архіви свідчать, що спроби збудувати залізну колію в долині р. Боржава були ще в 19 столітті. Однак фактичним «народженням» вузькоколійки можна вважати лютий 1904 р., коли з’явилися гроші на будівництво. Значення Анці в регіоні важко переоцінити, адже вона була чи не найважливішим транспортним сполученням в регіоні. Хоча нею здебільшого транспортували ліс, проте мала місце й дуже активна трудова міграція населення. Завдяки вузькоколійці люди із Верховини добирались на ярмарок не півтора дні, а протягом якихось 3 годин. Офіційний початок її діяльності ‒ це 1908 р. Спочатку вона була у приватній власності та була акціонерним товариством. За часів СРСР Боржавську вузькоколійку також використовували для перевезення працівників Іршавського району. Нею вже транспортували не тільки ліс, а й матеріали будівельних компаній, меблевих фабрик, машинобудівних заводів тощо. Занепад діяльності «Анці Кушницької» припадає на 90-ті р., коли з розпадом СРСР втратились торгівельні зв’язки, українська залізниця почала діяти самостійно, а Боржавську вузькоколійку стали сприймати як пережиток минувшини. Згодом, за допомогою небайдужих активістів, Боржавська вузькоколійка стала цікавим елементом локального туризму, які на ентузіазмі час від часу пвлаштовували нею екскурсійні подорожі. Якщо прогулятися пішки по коліях від Хмільника до Шаланок, то по дорозі зустрінете закинуті старі польські вагони «Pafawag» 1960 рокуякі до 2010 року ще «бігали» коліями та пройдете через старий залізничний міст 1884 року.
Виноградів
Головним поселенням регіону було місто Виноградів. Донедавна воно було і районним центром, але після децентралізації стало частиною Берегівського району.
Одне з найдавніших поселень найменшого в Угорському королівстві комітату Угоча. Цікаво, що з самого заснування мало королівські привілеї, а населяли поселення швидше за все королівські винороби.
Розпочнемо нашу прогулянку від вул. Миру 51, де знаходиться місцева школа, але в свій час це був будинок управління комітату. Збудований в необароковому стилі наприкінці 19 століття. Поруч сад, в якому розташовані пам’ятники відомим угорцям: барону Жигмонду Перені, що володів містом та композитору Бейлі Барток, який свого часу зробив експедицію зі збереження народної музики, подорожував Закарпаттям та збирав народну творчість.
Далі рухаємося до площі, яка з’єднує вул. Миру та Шевченка. Посеред площі – восьмигранний декоративний фонтан. На гранях розташована інформація про місто. В центральній частині розташована статуя молодої дівчини, що топче виноград босоніж – давня традиція виноробства, якої зараз дотримуються на фестивалях.
Продовжуючи прогулянку по вулиці Миру спершу бачимо реформаторську церкву 19 століття, а потім виходимо до однієї з найвагоміших середньовічних пам’яток Закарпаття: на вул. Миру 2 знаходиться римо-католицький храм Виноградова. Храм відносять до 13 століття, хоча з плином часу його розширяли та частково перебудовували. Всередині храму орган роботи Шандора Орсага та його сина, що датується 19 століттям, який варто при нагоді послухати.
Одразу навпроти костелу монастир та церква францисканців. Монастир звели ще у 18 столітті, а в 19 столітті поруч з’явилася церква. Перед будинком монастиря в 2013 році в невеликій каплиці встановили скульптуру святого Франциска Асизького з братом ченцем, який тримає виноградну лозу. Монахи-францисканці отримали перший монастир в місті завдяки родині Перені, що тоді ним володіла.
Далі, вулиці Шевченка та Миру знову з’єднуються у парку. На вулиці Шевченка 4 знаходиться музей в якому можна детальніше ознайомитися з історією Угочанського комітату.
Поруч – будівля колишньої Виноградівської королівської горожанської школи в якій і зараз знаходиться навчальний заклад, а ліворуч – розташована синагога. До Другої світової війни єврейська громада міста складала майже половину населення. Це були найзавзятіші торговці та ремісники.
В парковій зоні на площі Миру можна перепочити та помилуватися різними пам’ятниками. Тут і статуя винороба, який саме вичавлює виноград, і погруддя Тарасу Шевченку, і навіть маленька міні-скульптура присвячена вищезгаданому Бейлі Бартоку.
Буйволина ферма “Карпатський буйвіл”
Наступна зупинка чекає на нас по вулиці Першотравневій у Виноградові. Це унікальна ферма “Карпатський буйвіл”. Унікальна вона тим, що не лише сприяє появі смачної еко-продукції, яку тут можна продегустувати та придбати, але, в першу чергу, її діяльність спрямована на збереження та відтворення популяції карпатського буйвола.
Все дуже просто. На жаль, діяльність людини прямо впливає на екологію та природне середовище, в якому вона проживає. Через вирубку лісів в Карпатах, розростання міст та сіл, промисловість та меліорацію земель багато рідкісних видів тварин були поставлені на межу вимирання. На зменшення поголів’я карпатського буйвола впливає також той факт, що далеко не кожен сьогодні може та бажає вести приватне сільське господарство.
Ці величні та спокійні тварини раніше використовували в кожному обійсті. Буйволів використовували як потужну робочу силу, а з буйволиного молока робили сир та сметану. Молоко тварини є дуже корисним та легко перетравлюється. Тут Ви зможете не тільки помилуватися величними та милими буйволами, але й ознайомитися з процесом виготовлення молочної продукції. А головне, що візитом Ви підтримаєте популяцію вимираючого виду.
Замок Канків та палац Перені
Продовжуючи прогулянку Виноградовом рухаємося в напрямку Чорної гори. На вулиці Копанській 10, бачимо бароковий палац родини Перені збудований у 16 столітті. Спочатку будівля була одноповерховою, але в 17 столітті виникла потреба у розбудові, тому додали другий поверх. Перед входом Вас зустріне герб родини. Рід цей відомий ще з 13 століття, а представники роду мали значні маєтки в комітатах Унг, Берег, Угоча та Марамарош, тобто, по всьому нинішньому Закарпаттю та за його межами.
У 14 столітті угорський король Жігмонд перший подарував Севлюш барону Пітеру Перені за допопогу в боротьбі проти турків.
Серед відомих представників роду виділяється Жигмонд Перені, який був видатним угорським діячем та політиком, одним з борців за права угорського народу. Під час війни за угорську незалежність 1848-1849 років був обраний президентом верхньої палати парламенту Угорщини, а у квітні 1849 підписав декларацію за незалежність Угорщини від Габсбургів. У жовтні того ж року, після придушення повстання, австрійці стратили барона.
Кажуть, востаннє коли він був вдома, то попросив слуг не зачиняти великі залізні ворота, допоки він не повернеться додому. Ковані ворота перед входом на територію палацу і зараз зберігають цю трагічну історію.
Сьогодні будівля використовується відділом освіти, з колишнього саду на понад 12 гектарів, на жаль, залишилася лише паркова зона навколо будинку.
Продовжуючи нашу екскурсію ми відвідаємо замок Канків, який є перлиною історичної спадщини Виноградова. Для цього з Копанської вулиці переходимо на стежку, яка веде до Чорної гори. Від старої величі фортеці залишилися лише руїни. Замок цей виконував важливу функцію – контролював торговий шлях вздовж правого берега Тиси та міст через неї. Раніше замок носив назву комітату – Угоча, але коли потрапив до рук монахів-францисканців, що носили верхній одяг з вовни під назвою канко, то отримав назву, яка збереглася до наших днів.
Дерев’яний замок, у 13 столітті вже стояв на цьому місці та вперше згадується як власніть родини Барша. Проте після їх повстання проти короля Карла Роберта його було зруйновано, а кам’яний замок вже в 15 столітті відновлювала родина Перені.
Фортеця мала прямокутну форму, була захищена бастіонами та сторожовою вежою.
Спершу ним користувалися монахи, але у 16 столітті Перені переходять до протестантської віри та виганяють францисканців, укріплюючи та перебудовуючи в лицарський замок. Коли родина підтримує трансільванського князя Яноша Жигмонда та йде всупереч королю Фердинанду 1, той наказує своїм солдатам зайняти замок та зруйнувати. Так з 1558 року він і стоїть.
Чорна гора
Між Виноградовом та селом Мала Копаня розташовано ботанічний заказник “Чорна гора”, що є частиною Карпатського біосферного заповідника та популярний серед тих, хто любить легкі піші прогулянки лісистою місцевістю.
У межах заказника розташована однойменна гора, вулканічний останець — Чорна Гора (568 м). Гора належить до так званих острівних гір, тобто вона не є частиною жодного гірського хребта та з трьох боків оточена Закарпатською низовиною, і лише її північні схили переходять у пологе горбкувате підвищення, яке простягаються на північний схід до масиву Тупий. Уздовж східних схилів гори протікає річка Тиса, яка в декількох місцях утворила високі скелясті урвища.
На вулканічних породах гори сформувалися буроземні ґрунти різної родючості. Серед дерев тут росте переважно дуб та бук. Крім того, тут збереглися єдині в Україні осередки ясена білоцвітого. Загалом, на території заказника зростає близько 400 видів вищих рослин.
Біля підніжжя гори знаходиться курортна зона урочища Виннички та готельно-розважальний комплекс “Чорна гора”. Озеро, що тут розташоване є популярним місцем відпочинку.
Цікаво, що крім любителів природи Чорна гора привертає і любителів містики та авантюристів: кажуть тут здавна збираються відьми, а в печерах гори заховані скарби як тамплієрів, так і місцевих розбійників-опришків.
Велика та Мала Копані
Про нашу наступну зупинку, Ви, мабуть, вже чули.
Історія двох сусідніх сіл — це історія боротьби людини перш за все з великими важкопрохідними лісами. Поселенці, обравши якийсь шматок лісу, придатний для сільськогосподарського виробництва, вирубували дерева. Вирубана площа звалася «пасіка». Висушені стовбури дерев вивозилися на обійстя, а решту – випалювали.
Очищена від лісу площа звалася «спаль» або «погарь». Вона перекопувалася, очищалася від пеньків та коріння і ставала придатною для сільськогосподарського використання і вже називалася «копаня». Звідси і беруть назву Велика і Мала Копані
Села вперше згадуються в 15 столітті. А до нашого часу дійшла цікава легенда про заснування села: недалеко від того місця, де тепер село Велика Копаня, на високій горі жив один феодал. У нього була дуже гарна донька. Дівчина полюбила простого сільського парубка, коли батько хотів видати її за когось титулованого. Казав, що видасть її заміж за кого вона хоче, але як вона голими руками перекопає велику гору, що стояла перед їх маєтком. Кажуть, що перекопала всю гору. Сердився батько але мусив віддати свою доньку за простолюда. А оселилися прямо там, де дівчина гору копала. Так і село з’явилося.
Проте, відомою Копаня стала через цікаву статистику. Тут кожна друга родина має двійнят, тому село внесли до Книги рекордів України називають українською столицею близнюків. Найбільше близнюків з’явилось на світ в 1990-х роках, при тому що близнюки в селі почали з’являтись ще з 1941 року. Рекорд був встановлений у 2004 році, тоді в червні населення збільшилось на три двійні.
Селяни пов’язують таку кількість близнюків із чудодійною водою одного джерела. За Копанським хребтом геологи виявили величезне підземне озеро, яке підживлює місцеві джерела. Рік у рік у селі народжуються двійнята, а саме джерело стало популярним серед тих, хто хоче мати двійню.
Королево
Наступна зупинка чекає на лівому березі Тиси. В 9 км від Виноградова унікальне поселення – Королево. Населення тут не менше десяти тисяч, з яких понад 93% – українці.
Перша згадка датується 1262 роком. Отримало свою назву будучи центром королівських лісничих володінь між горами Аваш та Чорною. Відповідно тут було зведено мисливський будинок, куди на полювання приїжджав угорський король Стефан 5 Арпад.
На північному заході від Королева можна побачити знамениті «хустські ворота» — унікальний природний феномен. Їх ширина близько 3 кілометрів. Саме звідси починається рівнина, яка через 100 км переходить у Велику Угорську низовину. Тут, на вершині гори, знайдено залишки поселення неандертальців. Це найдавніша людська стоянка в Центральній та Східній Європі — Королевська стоянка, яка на сьогоднішній день зруйнована місцевим щебеневим заводом. У селищі були знайдені кам’яні знаряддя праці віком 1,4 млн років, які виявилися найстарішими у Європі віком. Це ножі, скребла, рубаючі знаряддя, наконечники списів з андезиту та кременю. А в урочищі Круті Лани, що на південній околиці села, відкрито поселення раннього залізного віку, де знаходять бронзові предмети, яким понад 2500 років.
Чим ще здивує королівське поселення? Саме тут було написано Королевське Євангеліє — рукопис 1401 року, написаний на 176 аркушах, прикрашений різними мініатюрами, що вважається однією з найстаріших книг написаних на Закарпатті, яка збереглася до наших часів. Книга є цінним джерелом історії, визначною пам’яткою рукописного мистецтва та українського письменства. Оригінал зберігається в Закарпатському краєзнавчому музеї.
Ну і звісно Королевський замок в якому писалася книга. Але про нього поговоримо окремо.
Замок Нялаб
Як ми вже згадували, околиці Королева були улюбленим місцем угорського короля Іштвана V для полювання на диких звірів: кабанів, ведмедів та зубрів. Щоб було де зупинитися на перепочинок 1262 року вже зводили мисливський будинок.
Пізніше, в 1272—1315 роках, збудовано кам’яні фортифікації і замок слугує митним та сторожовим постом на соляному шляху з Мараморощини.
Замок було розташовано розташовано на горі висотою 52 метри на відстані 300 метрів від річки Тиси. Центральна частина фортеці мала овальну форму та була додатково захищена зовнішніми мурами.
Цікава назва замку, згідно з легендою, походить від імені угорського розбійника Нялаба, який наприкінці 13 століття захопив замок і певний час володів ним. Такий собі Робін Гуд, що грабував багатих, але був благородним. Проте, є ще одна версія походження назви пов’язана з перекладом слова Нялаб, що перекладається як «в’язка», оскільки якусь частину товару тут треба було залишати у якості податку за проходження посту та користування дорогою.
Оскільки Королівський замок Нялаб виступав резиденцією короля, при дворі відбувалися й важливі культурні події. Ми вже знаємо про Королівське Євангеліє, яке тут переписували, але крім того тут здійснювались переклади Біблії та вперше перекладали листи апостола Павла угорською. Угорський лютніст та автор балад Петер Шельмеш Ілошваї, створив майже весь вокальний епос в стінах замку Нялаб. Тому хоч з розбудовою Хустського замку в 14 столітті замок поступово втрачає провідну оборонну роль, але його значення для регіону все-одно залишається важливим.
1405 року король задовольнив прохання вже відомого нам барона Пітера Перені передати Нялаб у його власність. На той момент Перені вже 6 років володів сусіднім Виноградівським замком, та допомагав королю у боротьбі проти претендентів на угорський трон. Саме Нялаб стає основною резиденцією Перені.
У другій половині XV століття відбулася реконструкція фортифікацій замку, до якої, за твердженнями деяких істориків, долучився відомий італійський архітектор Арістотель Фіораванті. Тоді ж звели каплицю, в якій поховати себе заповідав король Угорщини Владислав II.
В 1661 р., турки пограбували Королеве. Проте, незважаючи на суттєву чисельну перевагу, штурмувати сам замок не наважилися. На жаль, надалі довго його історія не тривала…
В 1672 р. король Леопольд наказав підірвати замок, ймовірно побоюючись зростання впливів місцевих магнатів. В подальшому споруду не відновлювали і невдовзі на горі вже височіли тільки руїни замку.
В 19 столітті замок стає популярною локацією археологічних досліджень.
Веряця та скеля Марії Терезії
Тепер на нас чекає Веряця.
Перша згадка про село в 1355 році і пов’язана вона з наданням королівської грамоти Королеву, Сасову, Чорнотисову і Веряці. Найбільш імовірно, що основне населення села наймити із замку Нялаб, який височіє над населеним пунктом.
В селі головними промислами були ткацтво та лісівництво. Звісно, що тут є й храм 18 століття. Але відоме воно, бо в свій час тут діяв перший закарпатський маяк.
Справа в тому, що з давнини відважні лісоруби-бокораші сплавляли свої плоти–бокори аж до гирла Дунаю. Цю небезпечну роботу виконували лише сміливці, які добре знали особливості та підступність швидкісних гірських річок, де на них чатували круті повороти, пороги. Недалеко від села височить скеля, у народі яку прозвали Кип. Тиса з величезною силою ударялась об неї утворюючи тим ударом вир-крутіль. Доволі часто тут ставалися нещасні випадки з бокорашами, які сплавляли сіль та деревину. Рідні загиблих просили показати і розповісти про місце трагедії, то їм і показували на річку і говорили: «у вирячові!», тобто у вирі. Звідси, кажуть, і пішла назва села Веряця.
А скеля, об яку ударялись бокораші отримала назву «Марія Терезія», про яку до нас дійшла така легенда: коли вода на Тисі піднімалася через дощі, то бокораші не бачили виступ гострої скелі, тому й розбивалися на смерть. Так трапилося і з чоловіком Марії Терезії. Вони проживали в Хусті, а після смерті чоловіка вона приїхала в село Веряця і поселилася на скелі Кип. Власноручно в ній видовбала печеру, з каменя зробила стіл та ліжко, і в час, коли на річці піднімався шторм, палила на довгій палиці факел, бралася однією рукою за дерево, а іншою давала знак бокорашам. Бокораші з далеку направляли свої бокори на середину річки і безпечно пропливали повз скелі. Зараз цю скелю відвідує багато людей. Навіть збереглися стіл, ліжко та деякі інші речі того часу.
Ботар
Невелике село Ботар теж не можемо залишити без уваги. Перші згадки з’явилися ще в 13 столітті.
Переважно в селі проживають греко-католики, але на вулиці Головній можна побачити і греко-католицький і реформатський храми.
Родзинкою села є фермерське господарство Тігеш, яке славиться своїми соками, сиропами та іншими виробами. Але в першу чергу увагу привертає лекваріум, тобто музей та дегустаційна зала леквару, що знаходиться на вулиці Петефі 2.
Леквар — традиційне закарпатське повидло, яке виготовляється зі слив сорту угорка або бистрицьких слив (сливи-бистриці), плоди яких можуть досягати розміру ківі, або локального сорту Немтудом. В залежності від сорту слив, леквар має більш виражений солодкий або кислий смак. Відомий з початку XIX століття, що пов’язано з поширенням в регіоні фруктових садів в селянських господарствах. Леквар мав велике значення у повсякденному житт, бо сливи росли в кожному дворі і мали велику популярність у кулінарії. Його вживали окремим продуктом, десертом, а також для приготування низки страв: пікниці (домашні ковбаси), ґомбовців, шутиминь (локальні смаколики), соусом до м’ясних страв. В традиційний леквар цукор не додається, а готовий продукт має дуже густу консистенцію. З 2022 року відноситься до нематеріальної культурної спадщини України.
Назва походить від угорського lekvár – “повидло”, “варення” з різних фруктів. Зараз, окрім традиційного, можна спробувати абрикосий, малиновий, полуничний, чорничний, чорноплідний та інші лекварі.
