АУДІОГІД «Маловідомі та маловідвідуванні місця Хустщини».
Вітаю, я аудіогід і сьогодні познайомлю вас із маловідомими та маловідвідуваними місцями Хустщини. Дуже цікавими, історичними, архітектурними та природніми…
Та все ж варто згадати і головне місто району в колись древній Мараморощині. Хуст, розташований на березі Тиси недалеко від того місця, де вона приймає води однієї зі своїх головних приток – річки Ріка. А річка Хустець, звивисто омиваючи Замкову гору, теж доєднується до Тиси своїми водами.
Руїни Хустського замку є сивими свідками історичних подій, що відбувалися у місті. У давнину замок мав оборонне і стратегічне значення. Фортеця контролювала торгові шляхи та соляний шлях. Згодом Хуст відзначився і в українській історії на шляху державотворчих подій нашої України. Весною 1939 року, у складні історичні роки, місто стало столицею Карпатської України.
Село Сокѝрниця
Поряд, на відстані 10-ти кілометрів від Хуста, розташоване село Сокирниця. У ньому проживають більше 4 тис. мешканців, понад 98 відсотків складають українці. Про історію виникнення села є небагато інформації, перша згадка датована 1389 роком. Село виникло на основі Закону, що діяв у той час на завойованих землях Угорського королівства. Закон, відомий як Волоське право, поширювався на більшість населених пунктів у регіоні, що виникли в цей період. Із регіонів Валахії, перенаселеними скотарями, переміщався люд на Мараморощину. Але не лише волохи – предки сучасних румунів – користувалися можливістю вільно селитися на землях без сплати податку, а й інші народи, зокрема і українці. Так і виникло одне із численних українських сіл в долині Тиси – село Сокирниця.
Про походження назви села є декілька цікавих легенд. Всі вони пов’язані із сокирою. Ну, що тут казати, саме цей інструмент рубав дубовий ліс, на місці якого і виникло село. Зараз на головній його вулиці розташована унікальна дерев’яна Свято-Миколаївська церква, збудована з міцного зрубу і декількох столітніх дубів.
Місце для храму вибрали не випадково – на підвищеній точці рельєфу. Пагорбом це не назвеш, але все ж це найвища точка села. Храм має цікаву історію, адже початково був споруджений на Виноградівщині в селі Тросник. І нижні зруби храму помандрували відстань у понад 50 км. Мешканці села Сокирниця викупили церкву та звели її заново в 1704 році. На цьому місці вона розташована і до тепер. У 1770 році церкву перебудували і на ній з’явилася вежа зі шпилевидним готичним завершенням в оточенні 4-ьох маленьких вежок. В цей час біля церкви спорудили каркасну дзвіницю з дубових брусів, яка і сьогодні слугує за призначенням.
Заходячи всередину храму, звертаємо погляд на закритий ґанок з трикутними прорізами вікон і вхідним порталом, одвірок бабинця обрамлено трьома смугами мотузкового орнаменту. Інтер’єр храму зазнав сильного пошкодження в радянський період, коли церква була закрита. Дах її прогнив і промокав. Старе малювання залишилося лише на тумбах під навісними іконами.
Хоча поряд у 1990 році почали споруджувати новий мурований храм, саме ця дерев’яна церква є туристичною принадою села Сокирниця, яке розкинулося серед мальовничої Тисянської долини на берегах трьох річок – Тиса, Помийниця і Байлова. Дуже мальовнича місцевість.. З рештою як і все Закарпаття.
Село Крáйниково
Село Крайниково розташоване зовсім поряд від Сокирниці – головна вулиця із одного села переходить у інше. Історія Крайникова пов’язана з перенесенням – з урочища Голди на нинішнє місце, де його заново відродили після епідемії чуми, та збудували церкву, яка є історичним пам’ятником.
Перша згадка про село датується 1389 роком. За переказами, тут був королівський маєток, а біля нього – густі дубові ліси та цілюще джерело – криниця. Саме біля неї у 1666 – 1668 роках і збудували дерев’яну Свято-Михайлівську церкву. Це геніальний витвір із дерева, розташований на галявині з трохи підвищеним рельєфом над самим селом. Біля храму ростуть два 600 річні дуби. Ще декілька років тому, їх було 4.
Готична церква зі шпилем, заввишки 25 метрів, виглядає дуже монументально. Бічні фасади – це широкі дубові плахи зрубу з високими схилами вкритих шинелями дахів. Головний зруб об’єднує наву, бабинець і закриту галерею з трикутними прорізами на головному західному фасаді.
Заходячи в храм, бачимо чудові архітектурно-художні деталі. А саме – могутні одвірки галереї, прикрашені мотузочком – орнаментом, вище якого вирізьблено дату спорудження. Довкола вхідних дверей – орнаменти зі стародавніми символами сонця.
Багато конструктивних елементів свідчать про надзвичайно фахову роботу. Храм належить до тих небагатьох в Україні, що мають настінне малювання по полотну, наклеєну на гладкі стіни дерев’яного зрубу. Малювання 17-18 ст. зазнало сильного пошкодження в радянський час. Також збереглися окремі ікони розібраного іконостасу 1769 року маляра Яворського із села Вилок. Крайниківська церква із 600 літніми дубами творить винятково гарне місце і немов жива машина часу переносить нас в 17 століття.
Село Данилово
Всього декілька кілометрів від Крайникова і ми вже в селі Данилово, перша згадка про яке датована 1390 роком. А до цього часу тут було велике древньоруське городище – ХІ-ХІІІ ст. Сьогодні в селі проживає до двох тисяч мешканців. Воно має свій давній герб, що свідчить про його значущість в давнину.
У центрі села – на невисокому, але досить стрімкому пагорбі, височіє чи не найгарніша дерев’яна церква Хустщини, що теж відноситься до дерев’яних шедеврів марамороської готики. Свято-Миколаївська церква в селі Данилово є наймолодшою серед дерев’яних церков району, адже збудована у 1779 році, і найвищою, сягаючи 35 метрів. У 2011 році церкву перекрили новим дерев’яним ґонтовим дахом. У середині храму дерев’яна ажурна аркада відділяє бабинець з плоским перекриттям від нави та вівтаря, перекритих високими арковими склепіннями.
У вівтарній частині збереглися розписи 1828 р. художника Корнмаєра та напис на західній стіні. Іконостас кінця XVIII ст. вражає скульптурним різьбленням, вишуканим ажуром царських дверей. Збереглися чотири ікони, а також центральні образи: Христос, Цар Слави та Новозавітня Трійця.
Біля церкви на відстані кількох метрів з боку північно-західного кута розташована струнка двоярусна каркасна дзвіниця, вкрита шатровим дахом, а в ній – три дзвони. Напис угорською мовою свідчить, що дзвін відлито в 1892 р. в німецькому місті Нойштадт. Ливарник Гіл Цеб створив дзвона на пожертви вірників села. Малий дзвін відлито ужгородською фірмою «Акорд» в 1938 р., також коштами вірників. Дзвіниця доповнює архітектурний ансамбль.
Солене озеро
На околицях села Данилово розташована гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення – озеро Солене, площею 2,5 гектари. Місцевість називається урочище «Ями». Цей статус надано для збереження озера, вода якого має лікувальні властивості. Ям та заглиблень довкола є чимало. Це тому, що в давнину тут інтенсивно видобували сіль.
Водойма розташована на узліссі діброви. Місцеві мешканці навідувалися в цей ліс частенько. Збирали гриби та ягоди. Пікнікували на березі озера та купалися в його водах. Знайти озеро не складно. Треба доїхати до кінця вулицею Українською, давня назва якої Гандал.
Легенда каже, що і село було значно більше, ніж тепер. Деякі водойми та колодязі мали настільки солону воду, що з неї виварювали сіль. Солеваріння було теж одним із давніх ремесел простих селян. Місцеві називають озеро Вишнім, тобто Верхнім, а ще пам’ятають назву Середнє озеро. Отже, їх було декілька. Напевно, водойми виникли в результаті антропогенних чинників та видобутку солі. Місця видобутку залиті підземними, дощовими і талими водами. Тому утворення та пояснення виникнення і зникнення менших озер є науково зрозумілим.
5. Оздоровчий комплекс у Данилові
IN селі Данилово на березі річки Байлова, розташований сучасний оздоровчий СПА комплекс. У нього подається мінеральна вода, яка сприяє оздоровленню при різних недугах.
Родовища унікальної, сірководневої мінеральної води з давніх-давен використовувалися в лікувальних цілях для оздоровлення опорно-рухового апарату. На базі комплексу є ванне відділення та чани, які наповняються мінеральною водою. До лікування та оздоровлення слід ставитися індивідуально та консультуватися у фахівців. Але для релаксу, напевно, варто зануритися у ванну або чан наприкінці екскурсійного дня.
6. Село Олександрівка
По дорозі з Данилова до села Олександрівка зупиняємося, щоб відвідати «роп’яний» колодязь. Історія цього села пов’язана з ропою – дуже солоною водою з унікальної криниці, яка на початку ХХ століття принесла селу славу та значний дохід. Вода в цьому колодязі, настільки солона, що із семи літрів води можна виварити до кілограму солі. Колись місцеві жителі і займалися солеварінням. Зараз мало-хто, але все ж таки, ще використовують ропу для засолення сала та овочів.
У давнину процес виварювання солі був дуже поширений. Ропу вичерпували з колодязя, та виварювали її в казанах на вогні, що тривало кілька днів. Після випарювання сіль продавали, це було основним джерелом доходу у минулому. Щоб начерпати ропи з колодязя, треба було стояти в чергах, інколи по декілька днів. Зараз сіль з колодязя в Олександрівці вже не випаровують. В давнину назва ж села була – Шандрово. Ця назва в народі існує й досі. Ще донедавна солону воду з колодязя використовували для приготування їжі худобі. Сьогодні унікальний колодязь може зникнути, попри те що колись ропу із нього брали жителі 99 сіл Мараморощини.
7. Солоне озеро
Солоне озеро в урочищі «Герц» на вул. Миру в Олександрівці є гідрологічною пам’яткою природи місцевого значення та об’єктом природоохоронного фонду області. Озеро розташоване у підніжжі невеликої гори площею три гектари. Його вода має лікувальні властивості. Скоріш за все озеро виникло у результаті видобування солі в минулому. В цій місцевості поклади кам’яної солі залягають відносно не глибоко від поверхні ґрунту. Тож з давніх-давен сіль тут видобували відкритим кар’єрним способом. З часом, такі місця та ями затоплювалися водою і утворювалися солоні водойми – озера та колодязі. Саме така вода і присмачувала страви на столах місцевої людності. Із історичних джерел відомо, що сіль видобували в Олександрівці із 1743 до 1780 року. У 1832 році копальні були залишені і вже наступного року затоплені водою. Скоріше за все, тоді й утворилося озеро із солоною водою.
8. Дерев’яний храм святої Параскеви
В селі Олександрівка увагу туристів та науковців привертає дерев’яна церква Святої Параскеви. Вона є найменшою серед дерев’яних сакральних споруд Хустщини, які датуються XV – XVIII ст. Споруда розважливо увінчує широку поверхню пагорба і вимальовується чітким силуетом на тлі невисоких гір. Церква зрублена із масивних дубових плах і стоїть на фундаменті із бетонованого каменю-плитняку.
Храм не діючий і його зовнішній стан, як і напевне, всіх дерев’яних храмів Закарпаття, бажає кращого. Обстеження засвідчили, що зруби церкви в задовільному стані, частково пошкоджено ґонтове покриття церкви, підлога відсутня, поверхня стін і склепіння «неба» з розписом покрита павутиною і забруднена. Стінопис, виконаний народними майстрами також потребує реставрації.
9. Селище Вишково
Історія Вишкова пов’язана з давнім укріпленням, яке вперше згадується 1271 році. Воно контролювало соляний шлях по річці Тисі. Розташоване на лівому березі ріки Тиса древнє поселення було в свій час одним з п’яти вільних королівських міст Марамороського комітату і у XIV столітті почало відігравати провідну роль на цій території. Над містом звели замок, однак після зміцнення Хуста, Вишково поступово втрачає своє значення.
На околицях Вишкова дуже багато фруктових садів. Селище славилося своїми ремеслами, майстрами, будівельниками та різьб’ярами. Тут проживають вірники різних християнських конфесій – українці та угорці. А колись було досить багато швабів, євреїв, румунів та інших національностей. Наразі населення становить понад 8 тис. мешканців. Вишково є основним поселенням Затисянщини у Хустському районі, а навколишні села – Яблунівка, Ракош, Модьоровш та Шаян – завжди відносились до нього як присілки. Із 2020 у Вишківську громаду входить і село Велятино.
Найстарішою спорудою Вишкова є церква, що стоїть на невеликому пагорбі у північній частині селища. Храм здебільшого зберіг свій середньовічний вигляд. Його стіни викладені з колотого каменю, а оздоблюючи елементи виготовлені з тесаного каменю. До нави прямокутної форми з плоским перекриттям зі східного боку прибудована продовгувата апсида, що завершується п’ятьма гранями восьмерика.
Перша згадка про церкву датована кінцем XIII століття. Вишківська церква є найбільшою серед храмів тих поселень, що отримали у 1329 році статус вільних королівських міст. Характерним для тих часів є також орнаментальне оздоблення з рослинним мотивом на стовпах вівтарного завершення. Художньо-архітектурна цінність церковної споруди зросла завдяки сенсаційній знахідці Йожефа Лангі, який під час досліджень в листопаді 2012 виявив фрагменти фрескового розпису. Стіни апсиди покриті виконаними у відмінній техніці фреско композиціями на тему «Тайна вечеря», «Зрада Спасителя в Гетсиманському саду» та «Святі мучениці». Продовження дослідницьких та реставраційних робіт може посприяти перетворенню Вишківської реформатської церкви на один з найбільш привабливих об’єктів релігійного туризму.
Територія довкола церкви ще з Середньовіччя огороджена кам’яним оборонним муром. Крім своїх релігійних потреб, кам’яний комплекс виконував оборонно-захисну функцію для мешканців містечка. Так, у 1717 році жителі Вишкова оборонялися в храмі від татарської навали. Та після облоги мешканців убили, а церкву спалили. У 1789 році дах та внутрішній інтер’єр храму відновили. На початку XIX ст. поряд з храмом з’явилася каркасна дерев’яна дзвіниця, а довкола нього розкинувся розкішний дендропарк з десятками видів дерев та кущів і трояндовими алеями. На південній стіні храму розташований сонячний годинник.
10. Крафтовий продукт – вишківське пиво
Переїжджаючи від вишківського костелу XIII-XIV ст. до села Шаян, можна спробувати крафтове пиво «Кіблер», яке варять у місцевій броварні. На території комплексу є багато різних об’єктів: пивоварня, піцерія, СПА-комплекс, спортивний майданчик із тенісними кортами та винний погріб. З території комплексу відкривається неймовірний краєвид на Вулканічний хребет Гутинського масиву. По вершині хребта проходить україно-румунський кордон, гори вкриті буковими лісами, а передгір’я та підніжжя гір – дубово-грабовими деревостанами. Довкола – багато яблуневих садів, якими колись славилося Вишково.
11. Шаян
Село Шаян, що на відстані 7 км від древнього Вишкова, відоме на всю Україну та за її межами своїми мінеральними цілющими водами, які розливаються в пляшки декількома підприємствами. Воду можна продегустувати у центральному бюветі села, а також оздоровлюватися нею під час перебування у місцевих санаторіях. Шаянська вода має широкий спектр лікувальних властивостей – нормалізує кислотність шлунка, має протизапальну дію на органи травлення, стимулює жовчоутворення і покращує відтік панкреатичного соку. Вода є лікувальною при цукровому діабеті та має сечогінний ефект завдяки вмісту кремнію та магнію. У її складі – гідрокарбонати, натрій, магній, кремній та інші мінерали, які регулюють обмін речовин. А ще вона сприяє зниженню рівня холестерину, підвищує імунітет, покращуючи кровообіг і стан шкіри.
Перші письмові згадки про Шаянські води з’являються в 1753 році. А вже в 1818 році відкрито перший санаторій – Замкову купіль, який розмістили у Вишкові, біля підніжжя гори Варгедь.
Шаян розташований в обіймах сімейства гір, найвідоміші з яких – Шаян, Шаянятко та Шаяниха. Через все село звивисто протікає річка Кіблер, що впадає в Тису. У селі декілька санаторіїв та реабілітаційних центрів, близько 20-ти готелів та садиб, а також ресторани, кав’ярні та інші туристичні об’єкти. Тут дуже затишно та спокійно. Цілюща мінеральна вода, повітря, ліси та гори створюють неймовірну ауру. Для багатьох українців Шаян став улюбленим місцем відпочинку.
12. Закинуті штольні
Скориставшись картою інформаційного стенду біля бювету, що містить інформацію про пішохідні маршрути шаянськими невисокими горами та лісом, можна навідатися до маловідомого геологічного об’єкту – закинутих штолень. Звичайно, відвідувати самі підземелля не рекомендовано, але достатньо побачити їх і на відстані, щоб зробити цікаві інстраграмні фото.
Процес видобутку руди тривав всього декілька років, та все ж залишив по собі значний слід. Десь природа відновилася частково і на тих місцях, де відкритим способом бралася гірська порода, знову виріс ліс. Штольні із гори Шаян дивляться на вас, наче Гефест, який був богом ковальства у древніх греків та римлян. Цей рукотворний об’єкт останні роки набув неабиякої популярності серед туристів. Були тут і блогери, які розпіарили місцину, про яку до цього знали лише місцеві жителі і то не всі. На перший погляд, це наче велетенські вулики бджіл, а насправді – штольні, пробиратися в середину яких небезпечно.
13. Шаянський ліс та маршрут горами
Проходячи далі туристичними маршрутами, занурюємося в світ первозданної природи. Адже на схилах гір Шаян та Шаяниха збереглися столітні дубові та буково-грабові ліси. Мало де, на відносно невеликій відстані від цивілізації збереглися такі природні середовища. Ці ліси відносяться до природних деревних станів та квазі-пралісів.
Туристи, які відпочивають в Шаяні, мають можливість прогулятися промаркованими маршрутами. Один з них – довкола гори Шаян зі сходженням на її вершину, інший – це маленьке прогулянкове Шаянське кільце. Протяжність маршрутів – 4 та 4.5 км, обидва розпочинаються біля бювету мінеральних вод.
На інформаційному стенді є мапа та основна інформація. А ще – QR- коди, за якими завантаживши маршрути на смартфон, можна самостійно їх пройти, легко й безпечно. Важливо, що дорогою встановлені вказівники, все промарковано, а під час прогулянки можна комфортно відпочити на «лісових меблях», поряд із якими відкриваються гарні краєвиди.
Схили гори Шаян – досить круті, та все ж до її верхівки можна дійти з північно-західного боку, де є стежка із вказівником. Гора Шаян вже стала магнітом і талісманом села.
